Среда,20.02.2019,18:28:33
Приветствую Вас, Гость, не хотите войти?

ДПС України представляє мультфільм „Місто мрії”
Главная » 2010 » Ноябрь » 9 » Україна... моя країна, моя любов, моє життя
14:26:09
Україна... моя країна, моя любов, моє життя

«Любіть Україну, як сонце, любіть…. »

Володимир Сосюра

 

Сьогодні, 9 листопада 2010 р. Україна відмічає важливу дату —  День української писемності й мови. Це свято було встановлено Указом Президента України в 1997 році й відзначається щороку на честь українського літописця Нестора — послідовника творців слов’янської писемності Кирила й Мефодія.

Саме з нього, як вважають историки, почала свій шлях писемна українська мова.

Українська мова... рідна мова нашої неньки-України. Перше, що постає в моїй пам’яті зі шкільних і студентських часів — це словосполучення «співуча мова».

І, дійсно, це так. Здавна мову українського народу вважали неймовірно ніжною, виразною мовою, мовою, яка проникаючи до глибини людської душі, заворожує своєю незвичайною співучістю.

Коли ллється українська пісня, коли в селах звучить справжній щирий український вимов, на серці мимоволі стає радісно і життя здається таким яскравим і легким. Ця мова усолоджує нашу душу й тішить наш слух. Українська мова є яскравим уособленням рідних українських просторів, самобутніх хатинок-мазанок, що збереглися і до наших часів, широкого Дніпра і звичайно ж ... калини, незмінного символу дівочого кохання, вірності, свідка дівочих радощів і смутків. Саме про неї, символ отчого краю, складено чи не найбільшу кількість народних пісень.

Кожен з нас хоч раз чув і мимоволі починав наспівувати відому пісню народної артистки Софії Ротару:

«Одна калина за вікном,

Одна родина за столом,

Одна стежина, щоб додому йшла сама.

Одна любов на все життя,

Одна журба до забуття

І Україна, бо в нас іншої нема».

А спробуйте лишень самі вимовити просте слово «лелека». Яка незвична м’якість відчувається у вимові. В уяві відразу ж постає рідна домівка з криницею і калиновим кущем. А позад хати на стовпі звите лелече гніздо — символ добробуту, щастя, радісного дитячого сміху у родині.

Українська мова — як перлина, яка довгими роками відшліфовувалася.

Велике багатство душі має та людина, котра володіє цією коштовністю!

А чи відомо вам про те, що найбільша кількість перекладів серед українських літературних творів належить «Заповіту» Т.Г.Шевченко. Цей вірш було переведено на 147 мов світу.

На конкурсі краси мов, який проводився в Парижі, українська мова посіла друге місце по мелодійності мови після італійської. А за критеріями лексики, фонетики, фразеології нашій мові було присуджено третє місце після французької й перської мов.

Ще з давніх часів сини і дочки неньки-України свято берегли и захищали чистоту української мови, передаючи її своїм нащадкам, щоб сьогодні ми гідно могли пишатися цим безцінним скарбом.

«… На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди»,- таку заповідь дав нам Т.Г. Шевченко.

Прочитавши ці рядки, подумки поставила собі питання: а чи є сьогодні в Україні сини і доньки нашої неньки, які продовжують нести крізь покоління любов до прекрасної української мови, наших українських звичаїв, люди, серця і життя яких присвячено Україні. І ви знаєте, є...

Де знайти таку людину, довго не думала, адже в нашому районі саме Шевченкове - це те селище, яке й до сьогодні зберігає у своєму повсякденні українські традиції, звичаї, обряди, та й мова, якою розмовляють між собою прості селяни – справжня, українська.

А живе в цьому селі в звичайній родині незвичайна жінка — Віра Андріївна Шаргородська. Чому незвичайна, тому що доля в неї незвичайна, і любов до України, яку вона пронесла крізь все своє життя, у неї теж незвичайна. Ось який відгук про неї я почула від голови сільради с. Шевченкове Галини Аксентіївни Рябцевої: «Віра Андріївна знаходиться у великій пошані серед наших односельців. Це надзвичайно доброзичлива, культурна людина. Має багато друзів, учнів, які її дуже люблять і для яких вона є прикладом у житті. Віра Андріївна - ініціативна і творча особистість, навіть і в теперішній час, вже будучи на пенсії, є ініціатором багатьох культурних заходів у селі. Саму безпосередню участь вона приймала і в створенні фільму про наше село. Віра Андріївна народилася і виросла у батьків, які шанували і підтримували у сім’ї всі народні українські традиції, якими жило село споконвіків. ЇЇ мати, Одарка Іванівна Решетник, разом з батьком дуже любила і гарно співала українські народні пісні, таким чином прививши дочці Вірі любов до народної пісні і української культури на все життя. Саме цю любов і пошану до нашої землі Віра Андріївна передавала й передає своїм учням, дітям та онукам. Цим вона живе все своє життя…».

Двері мені відчинила невисока привітна жінка і люб’язно запросила до хати. Кімната для гостей, куди завела мене Віра Андріївна, була одночасно і звичайною і незвичайною: попід стіну широка лава в українському стилі, над нею у куточку образ, а навпроти на стіні багато, багато фотографій, і стареньких і нових - весь родовід Віри Андріївни.

 «Народилася я,- почала розповідати Віра Андріївна,- у 1944 році саме тут, у с. Шевченкове, тут мої коріння, тут народилися і виросли мої батьки. У 1961 році закінчила десять класів місцевої школи, рік працювала піонервожатою, а потім поступила до Одеського державного університету ім. Мечникова на філологічний факультет на заочне відділення, ще рік продовжуючи працювати на цій посаді, а потім вчителькою молодших класів. У листопаді 1967 року вийшла заміж у село Трудове, де працювала у школі викладачем. У вересні 1968 року народила дочку Людмилу, а в грудні викликали вже на роботу. У 1970 році перевелася до відділення вечірньої школи с. Шевченкове, так як на той час ми з сім’єю вже жили в Шевченковому. У 1972 році народився син Анатолій. А в січні 1973 року мене вже викликають працювати до денної школи викладачем української мови та літератури, де я працювала аж до 1978 року…».

Влітку 1978 року сім’ю Віри Андріївни спіткало тяжке лихо: на роботі було важко травмовано її чоловіка… на свої ноги він так і не зміг більше піднятися. А через декілька днів після трагедії Віра Андріївна народжує третю дитину – дочку Галину.

Слухаючи розповідь, подумки спитала себе: де знайшла в собі ця тендітна жінка з двома маленькими дітьми і немовлям на руках сили не тільки не зламатися, не зігнутися під таким тяжким ударом долі, але й допомогти коханій людини не втратити себе, повірити в те, що попри все життя продовжується.

Напевно, в тому де була і є її душа: в українських піснях, в непохитній любові до своєї рідної землі, до близьких, до того, що колись вклала в неї її мати.

«Дуже важко було,- зізнається Віра Андріївна,- але треба було жити далі…». Восени 1979 року вона повертається до роботи і продовжує працювати викладачем аж до 1999 року. В цьому ж році вона виходить на пенсію, але продовжує викладати уроки народознавства, які ще на початку 90-х років першою почала привносити на уроки літератури та позакласні читання як елементи етнографії.

Саме Вірі Андріївні належить ідея створення при школі музею Т.Г.Шевченка, який було започатковано у 1986 році під її ж таки керівництвом. Головними експонатами музею ставали позакласні роботи, твори, малюнки дітей, які активно почали допомагати своїй вчительці. Всі матеріали стосовно життя та творчості поета: фотографії, публіцистичні матеріали, навіть посуд, знаряддя праці викладали на полички. Внесло свій посильний вклад в розвиток музею і одеське Товариство книголюбів, яке виділило кошти на виготовлення й придбання спеціальних музейних стендів. До заслуг Віри Андріївні належить також і підготовка кваліфікованих екскурсоводів, які добре знали історію життя та творчості Т.Г.Шевченка, так як на екскурсію до музею в Шевченкове почали приїжджати учні зі шкіл навколишніх сіл та, навіть, сусідніх районів.

Вагомий внесок у розповсюдження української історії, звичаїв, побуту внесла Віра Андріївна, працюючи на Кілійській Станції юних техніків, де керувала фольклорно-етнографічною секцією, одночасно ведучи й гурток української вишивки.

Викладаючи українську мову та літературу, а згодом і народознавство, Віра Андріївна робила це не механічно, а наповнюючи  заняття своєю душею, серцем и любов’ю  до дітей, до України, тим самим навчаючи свої учнів не забувати свої коріння, свій родовід, традиції, а найголовніше, мову, ту, незабутньо мелодійну українську мову свого народу. Мабуть тому роботи її талановитих учнів постійно посідали і посідають призові місця та обов’язково відзначаються нагородами і грамотами на обласних і державних конкурсах.

До інтелектуальної власності Віри Андріївни належить видання книги під назвою «Просили батько, просили мати», співавтором якої є відомий український фольклорист - музикоетнолог Кузьма Антонович Смаль. В книзі подано історичний запис традиційного весілля, яке проходило приблизно півстоліття тому в с. Шевченкове Кілійського району, Одеської області. В основу було покладено матеріал запису, що надала саме її мати - Одарка Іванівна, яка завдяки своїй чудовій пам’яті, зуміла зберегти для послідуючих поколінь ці перлини української культури.

В «арсеналі» Віри Андріївни є дуже багато грамот-подяк, як районного так і державного рівня, за якісну підготовку учнів, за професійну діяльність і результативність у вихованні підростаючого покоління, за участь у різних конкурсах, за значні досягнення в роботі з обдарованими учнями і т.д.

Дуже вдячна Віра Андріївна за розуміння і підтримку з боку свого чоловіка Степана Трифоновича, з яким прожила вже понад 43 роки. «Він ніколи мені не суперечив в тому, що я роблю,- почула я від Віри Андріївни,-  завжди підтримував мене, був однодумцем, і навіть допомагав у деяких дослідницьких роботах, маючи чималий багаж знань в галузі української культури». У цих словах я почула глибоку пошану і вдячність Віри Андріївни, як жінки, до свого коханого чоловіка й вкотре зрозуміла – кохання – це не просто почуття, це - не просто бути поруч з тим,  кого кохаєш, коли в нього все добре, а це, те –що набагато сильніше, це -  рішення бути зі своїм коханим назавжди: і в радощах і в горі, долаючи всі перешкоди на своєму шляху разом, як одне ціле.

Хоча Віра Андріївна вже давно на заслуженому відпочинку, вона і сьогодні бере активну участь у підготовці культурних заходів села, продовжує координувати дослідні роботи учнів, допомагаючи збирати їм необхідні знання і матеріали.

Свої знання у народознавстві Віра Андріївна передає і власним дітям, онукам, які теж, як колись сама вона від своєї матери, кладуть це глибоко в серце, зберігаючи для нащадків свого родоводу. В наступному році Віра Андріївна планує продовжити працювати - писати з онучкою Інною Шаргородською роботу про лікарські рослини нашого краю…

Вже після інтерв’ю з Вірою Андріївною Шаргородською, ідучи по дорозі, зрозуміла – все те, що почула від цієї простої, але сильної духом жінки, надовго залишиться у моєму серці...

Від щирого серця бажаю Вам, Віро Андріївно, щастя, миру, злагоди у сім’ї, творчого натхнення, незгасаючого бажання передавати послідуючим поколінням всі свої знання, ту справжню любов до нашої неньки – України, яка глибоко укорінилася у Вашому серці!

Лариса Єрошкіна

 

Поделиться:
Просмотров: 2886 | Добавил: korr | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]