Воскресенье,29.05.2022,01:03:14
Приветствую Вас, Гость, не хотите войти?

ДПС України представляє мультфільм „Місто мрії”
Главная » 2016 » Ноябрь » 25 » Міфи і покручі навколо жовтня (продовження)
14:37:04
Міфи і покручі навколо жовтня (продовження)

Жовтень і Україна:

Факти проти міфів

Україна виходила з 1 світової війни психологічно контуженою та бруталізованою, зі зруйнованою економікою та втратами населення. То ж каталізатором масштабних суспільно-політичних змін у цій частині імперії стала саме Лютнева революція в Петрограді. Протягом кількох днів в Україні були ліквідовані всі органи старої царської влади, і падіння самодержавства зумовило піднесення українського національного руху. Вже на початок березня громадськість утворила свій представницький орган – Українську Центральну Раду. Після багатьох століть Грушевському (який хоч і з запізненням, але повернувся з Москви) та його молодій команді все-таки вдалося створити, або хоча б задекларувати, незалежну українську державу.

Про це в Україні замовчується, але Жовтневий переворот став повною несподіванкою для Центральної Ради, яка боялася зрадити заповітам Михайла Драгоманова. Саме він авторитетно й настирливо затягнув передову українську думку до московського соціалізму. І коли щербата доля України дала в 17-му державну владу нашим соціалістам-драгоманівцям, то вони кинулися здійснювати на практиці ідеї свого вчителя. Зовсім незабаром це призвело до суперечок з лідерами національних рухів і вилилося в різні нісенітниці на кшталт Третього Універсалу: «В ім’я рятування всієї Росії сповіщаємо, що віднині Україна стає Українською Народною Республікою». Саме з цієї безглуздості розпочалися на теренах нашої країни не тільки дивні, але й страшні речі.

Боляче про це говорити, але 40-мільйонна, багата й культурна українська нація не змогла втримати свою Богом дану державну незалежність, тоді як багато менші й бідніші народи зуміли це зробити. В історичних працях нинішнього дня, на жаль занадто політизованих і консервативних, не висвітлюється той факт, що московське ярмо в черговий раз було накладено багато в чому завдячуючи своїм домашнім безтолковникам. Доречно зазначити, що саме так вважають зарубіжні історики-україністи.

Ми, українці, весь час нарікаємо на підлотність сусідів, і не тільки росіян, але не на свій власний брак національного інтелекту й державницького розуму. Так було за Хмельницького і Грушевського, так сталося й за Кравчука, з його ядерними подарунками і будапештськими папірцями. Виходить, саме нас власна історія нічому не вчить. Навіть в тій частині, яка вже нам достеменно відома.

Весь світ спостерігає за тим, як українці саме зараз все ще по-совковому співають дифірамби Михайлові Грушевському до його 150-річчя. Суцільний єлей і повна відсутність об’єктивності. Так, він написав унікальну «Історію України-Руси», але історичним діячем виявився слабким, треба це визнати. Спочатку було гасло «Мати наша Україна і батько Грушевський», але потім – українське «поміж крапельками». Саме це з часом вилилось у його втечу за кордон в критичний для державності період і подальші переговори з комуністами про своє повернення в Україну, заклики до інтелігентів-емігрантів співпрацювати з радянською владою. Та й «президент Грушевський» – також міф. Він навіть головою УНР не був, а тільки Головою Центральної Ради.

З одного боку, чим більше знайомишся з документальною основою того часу, тим частіше з’являються інтонації гіркоти. З іншого, розумієш, що державні українські лідери М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра й П. Скоропадський мали нещастя народитися в тій же імперії, де й Ленін, Троцький, Керенський, Денікін і Врангель. І були вони лише українськими сепаратистами, якого б негативу не принесли в це поняття нинішні події в Криму й на Донбасі. Для нашої історії вони не стали і не будуть політичним нафталіном, про це мова не йде. Але правду потроху треба звищувати над брехливою псевдонаціональною гордістю.

Стосовно хронології розвитку революційних подій в Україні, нині викладено все правдиво від шкільних підручників до солідних монографій. Інша справа, що вже час зміщувати акценти в бік об’єктивної деталізації. Бо Москва тоді офіційно проголосила, що вона воює й бореться «за мир во всем мире», а уряд Леніна не тільки підписав з Україною мирну угоду, але й визнав її державну незалежність. Українські міністри швиденько розпустили своє військо (ЦР підтримували близько 300 тис. вояків), бо росіяни, мовляв, добра бажають. А коли Винниченко з Грушевським закликали боронитись, то довіри до влади вже не було. Незабаром ті ж міністри опинилися у московських в’язницях, а Україна – у стані московської осади, або ж колонії. Вкотре було ігноровано народну мудрість: «Навіть москаль з неба – вірити йому не треба».

Більшовики усвідомлювали, що без України побудова нової пролетарської імперії неможлива (як нині дійшло це й до Путіна). Ленін першим зрозумів, що в тій ситуації без українського хліба Росії не вижити. Тому зголодніла московська саранча хмарою посунула на Україну. Вдало було використано улюблений московський прийом – наявність в Україні двох центрів влади, київського національного та харківського радянського ( уряд у Харкові складався з 4 росіян, 4 євреїв і тільки 3 українців). Як і в нинішній час, це було спочатку спровоковано, а потім подано як внутрішній конфлікт. Україна вимушена була звернутися за допомогою до Німеччини. Однією з причин такого європошуку була неприязнь у відносинах між Скоропадським та Винниченком, що також замовчується нашою вітчизняною історією. З часом, у сум’ятті революційних подій вирішальне значення мала не чисельна перевага, а ініціатива й натиск. У цьому більшовики проявили себе цікавішими. І робітники, солдати, та й селяни, були чутливішими саме до популістської більшовицької пропаганди. На додаток до цього Україну масово заполонили дезертири, які грабували та спалювали цілі села. Такого Україна не бачила з часів монголо-татарської навали.

Як наслідок, білі, червоні, анархісти, петлюрівці, німці – це був неминучий смуток України. В окремих населених пунктах влада змінювалася тричі на день.

Підкидали проблеми й місцеві отамани, яких в Україні проявилося декілька десятків, і які не взаємодіяли поміж себе, більше влаштовуючи гризню. Замовчується цікавий факт, що київське повстання навесні 19-го на чолі з отаманами Струком, Гончаром і Зеленим було розбито об’єднаним загоном китайських чекістів Лі Сю-Ляна та єврейських реакціонерів Міхаіла Віхмана. Якщо перші просто підзароблялись, то другі билися за своїх братів-євреїв, яким розтрощили й пограбували крамниці й продовольчі склади на Подолі все ті ж повстанці. До речі, саме єврейські погроми перетворили Петлюру на жахливий символ українського антисемітизму. За це йому й помстилися євреї у 26-му, а паризький суд зовсім не випадково залишив на волі вбивцю Шалома Шварцбарда.

Єдиним отаманом, який, попри аморальність своєї поведінки, боровся з антисемітизмом, був Нестор Махно – харизматичний анархіст, командир 40-тисячної селянської армії. Саме він ввійшов у конфлікт з Григор’євим, найкривавішим в Україні отаманом, який був то червоним, то білим, то зеленим, і «пан Грициан Таврический» писався саме з нього. Це той Григор’єв, який успішно звільняв Одесу, Херсон і Миколаїв та не менш успішно їх грабував зі своїм військом, яке, включно з отаманом ,прославилося п’яними оргіями. Цікаво, що Махно вважав саме цього «козака» основним конкурентом у заграванні з радянською владою і отриманні від неї прибутку, тому підступно його знищив, залишки війська залучивши до себе.

Маловідома в Україні історія роману-обожнювання Махна й анархо-партизанки Марусі Нікіфорової. Саме Маруся, за епізодичної підтримки отамана, блудливого у своїй вірності владі, готувала замахи на Леніна та Денікіна й за малим не знищила їх реально. Нею та її загоном переймався особисто Дзержинський, особливо після їхньої спроби підірвати Кремль. Але взяла Марусю контррозвідка Денікіна й влаштувала показове повішення у Сімферополі.

Цікава історія людини-легенди Григорія Котовського, і не тільки тим, що до 17-го він був широко знаною кримінальною особистістю. У 25-му його ліквідували за особистого замовлення Сталіна, такому висновку слугують архівні наробки останнього часу. Як підстава для ліквідації – для починаючого вождя занадто непокірним був цей найавторитетніший командир, з яким поруч міг стати хіба що Фрунзе. Цікавим є й те, що Котовський ввійшов у трійку важливих осіб імперії (плюс Пирогов і Ленін), забальзамованих у склепах (нині м. Котовськ Одеської обл.).

Забагато неправди й навколо Троцького. Стала в Україні думка про те, що багато в чому через нього не відбулася УНР, є не тільки хиткою, але й хибною. Про симпатії в українстві до цієї знакової в історії фігури свідчать багато «піднятих» сьогодні матеріалів. Відомі низка статей, в яких Троцький обґрунтовано доводить необхідність створення незалежної соборної української держави. Вороже ставлення до нього з боку Сталіна й пов’язане, зокрема, з побоюванням об’єднання українського націоналізму з троцькізмом. Також цікаво знати, що рідне для Льва Давидовича село Янівці на Херсонщині у 20-ті роки називалося Троцьким. Відомо, що у 26-му в селі мешкало 244 українці, 18 молдаван і… жодного єврея.

Єврейська тема в тій революції взагалі дуже принадлива у своїй закритості. Так, євреї очолили революцію і нову державу на ранній стадії, про що в нинішній Росії дискутують все гучніше, але в Україні того часу вони проявилися помірно. Та все ж… Ще не вщухло обурення з приводу заяви Президента Ізраїлю, в якій він назвав українців винними у Холокості. Перебір, звичайно. Не завадить нагадати ізраїльському посадовцю, хто був провідником людожерської політики Кремля на українських теренах у страшні тридцяті. Тими «демонами», хто організував винищення майже 9 млн сільських українців, були саме «суцільні слов’яни»: Соломон Мазон, Лазар Каганович, Мендель Хатаєвич, Зіновій Кацнельсон, Яків Камінський, Ізраїль Івановський, Генріх Ягода. Так що гортати й перетрушувати болючі сторінки спільної історії нема сенсу, нам разом жити як у великій хаті Земля, так і в невеличкій кімнаті Україна.

Звичайно, в пожовтневий період було дуже багато героїки з боку захисників української незалежності. Про це чимало написано й опубліковано. Дещо затемненим лишається хіба що Товариство «Вільне козацтво», яке накрило майже всю Україну, та найліпше проявило себе на Київщині й у Звенигородському та сусідніх повітах. Це їх відомий більшовик-садист Муравйов назвав твердинею українського шовінізму, бо в сутичках саме з вільним козацтвом його війська втратили кількакратно більше, ніж будь-де в Україні. Цікаво, що звенигородці 1918 року розбили й добре озброєний німецький полк, а полонених німців примусили сапати буряки.

Ще в 20-х потрапило до українського лексикону й гасло «Слава Україні!». Достеменно відомо, що цей заклик вперше виник у кінному полку «Чорних запорожців». Щоправда, відповідь була «Козакам слава!». А от «Героям слава!» історики пов’язують з кубанським козацтвом, яке розглядалося як частина України. Подібним чином взаємно віталися і повстанці «Холодного Яру». А вже потім все це стало символом УПА, й тепер на футболі ним стоголосо зриваються стадіони.

В цілому ж Україна програла війну з Московією у 1918-1921рр, завдячуючи брехливій російській пропаганді, наївності свого населення та нерішучості, а то й відвертій продажності, висунутих часом власних верховодів. Але крах царської імперії допоміг українцям в черговий раз створити свою державу з власним урядом та армією і розмістити Україну на політичній мапій Європі. Потім, в період між двома світовими війнами, українці стали найбільшою нацією Європи з невирішеним національним питанням. Вони не мали самостійної держави, а їхні землі були поділені між чотирма сусідами: більшовицькою Росією, Польщею, Румунією та Чехословаччиною. До РСФСР було відірвано Північну Слобожанщину (частина територій нинішніх Білгородської, Воронезької та Курської областей), частину Донеччини (третина Ростовської області) і Західну Кубань (Краснодарський край).

Важливо також зазначити, що більшовицька партія перемогла всі інші партії, бо вона за своєї ідеології найбільше відповідала, та й відповідає донині, світогляду росіян-московитів. Не Ленін з Троцьким махали шаблями, і не Сталін з Ворошиловим водили бронепотяги, і не Арманд з Люксембург хвилями поширювали сексуальну революцію, і не Ягода з Єжовим особисто вбивали і калічили. Це була вона, агресивно-слухняна російська більшість. Так що більшовизм – це московське національне явище. Ленін і «сотовариші» лише вміло використали цей більшовизм у кожному з росіян.

Зараз в Росії стає все моднішим називати 1917-1924 рр «окупаційним режимом Леніна-Троцького». Може й так, їм там видніше, але ми, українці, чітко пам’ятаємо, що Україну в той час топтали російським чоботом і личаком.

Уроки історії

Отже, маємо всі підстави розглядати Росію, як природну історичну спадкоємицю не тільки політичного й ідеологічного капіталу Чингіз-Хана, але й «Великого Жовтня». Як і те, що СРСР був хитрою формою московської імперії. За останні 200 років Росія воювала 131 раз (тільки російсько-українська війна вже двадцять друга). З них лише 4 війни були оборонними. Якщо у ХІІ ст. московська держава мала 216 тис. кв. км, то у ХХ ст. вже 23 млн. І безпрецедентними за масштабами й подовженістю геноциду були не Німеччина з нацистами, не Камбоджа з хмерами і не Китай з хунвейбінами, а наше породження Жовтня – Радянський Союз. Особливо в ленінсько-сталінській частині його існування.

Росія сьогодні, як прищепа азійської дички на слов’янській культурі, як явище новітнього нацизму. Цю країну, з її «іхтамнєтами», бояться й остерігаються не тому, що вона сильна, а тому, що божевільна, оскільки випустила джина геополітичного безчинства. У Путіна склалося привести весь світ до бойового стану. Вкінці-кінців всі дійшли висновку, що кремлівський «прищ» завдає неприємності.

Як ставити на місце оскаженілих, Захід відпрацював ще на СРСР. Тим паче, у сучасному світі право вже стало важливішим сили, та й не полює орел мух, образно кажучи. Демократичний світ вимушено визнав: по російсько-українському кордону проходить цивілізаційний розлом. Якщо для Європи останнього часу наша війна була десь там у телевізорі, який можна за бажання просто виключити, то зараз вже й вона зрозуміла – це і їхня війна, тільки з відтермінуванням. Просто Україна є першою у списку. Отже, надійшов час створити для вгамування агресора антиросійський блок народів.

З одного боку, ми, українці, тішимося з такого повороту подій, а з іншого – вимушені опікуватися своїми внутрішніми проблемами щільніше. Все більше й більше віддаємо належне тому, що ключ до стримування навіженої Росії - в укріпленні України зсередини.

Живемо в час бурхливий, суперечливий, бентежний, трагічний та величний водночас. Кожен з нас фізично відчуває, як сповзають всі рабські нашарування, від Жовтня до Майдану, ніби шкіра з гадюки. Тільки вчимося творити нову долю на руїнах старого, роблячи перші несміливі й незграбні кроки в Європу. Геть усі. Включаючи владу й олігархів. Усі ми з однієї макітри.

Владу у нас історично не люблять, бо вона завжди була чужою. Для українців це ментальне. І не така вже й проблема, що ще не маємо в нашій країні людини-лідера, гідного свого народу, ще не виріс, ще десь на підході хтось на кшталт Цезаря, Черчіля, Тетчер або Валенси. Як і рішення проблеми з олігархами, чиїх 14 сімей привласнили близько 90% національних багатств. Чи вихід зі стану, коли віллу корупціонера можна елементарно сплутати з віллою борця з корупцією. Мабуть деякий час ще доведеться петляти в дощ без парасолі і при цьому не змокнути, як деякі вітчизняні кравчуки.

 Дещо жорсткіше слід відноситись хіба що до проблеми Донбасу, який, наїжачившись триколорами, безжалісною косою пройшовся по численних родинах, перетворив учорашніх друзів на вічних ворогів. Вірніше, до його мешканців. Бо самим донбасівцям соромно скаржитись на те, що Київ їх не чув. Адже в Києві, і не тільки, до квітня 2014-го також був «донбас». Бо це була «сім’я» їхнього Януковича – малоосвіченого функціонера з кримінальним минулим, президентськими ляпсусами, пропутінською залежністю та відвертою безкультурною поведінкою.

Інша справа нагадати багатьом з них, нахабно проросійським, що до 1932 року на Сході України розмовляли виключно українською мовою. Це Нечуй-Левицький, Марко Вовчок і Квітка-Основ’яненко, показуючи життя та побут українців Сходу, виставляли москаля як зайду, пияка і повну протилежність українцям. Червона комуна увірвалася в мирне життя східняків-українців мов смерч, влаштувавши штучний Голодомор. Коли українців майже не залишилось, почалося масове переселення з Росії на українські землі.

Ось вона – правда. Все інше від юродивих кремлівських путінофілів, або від місцевих пузатєїв, які тисячами заганяють безхребетний люд на похорони якогось бандюка Мотороли.

А ще, будьмо спокійнішими. Бо ніщо не викликає такої паніки, як заклик «Тільки без паніки!». Часто жертва сама провокує агресора своєю гоноровою поведінкою.

Й наостанок. Трагедія української дійсності, в якій ми з вами живемо, не тільки в поганих керівниках, зрадливій еліті, нелюбові самих себе як нації і т.п., а ще й в незнанні власної історії, та й небажанні зрозуміти її істинну суть. Тому правда історії, її уроки допоможуть досягти тої України, в якій спільні друзі і вороги, спільні герої, спільні надії і плани, спільні перемоги і життєві радощі в любові і достатку.

Моя хата скраю - вже не проходить. Взяти цвяхи й забити на все – теж не виходить.

Володимир Сіроштан

 

Поделиться:
Категория: Публикации ДЗ | Просмотров: 750 | Добавил: korr | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]